пʼятницю, 8 лютого 2013 р.

Тарас Дишкант "Давній Буськ, як важливий річковий порт"



 ДО ХХ-РІЧЧЯ

КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО

ТОВАРИСТВА

«БУЖАНИ»

1988-2008

Тарас  Дишкант


ДАВНІЙ БУСЬК,

ЯК ВАЖЛИВИЙ РІЧКОВИЙ ПОРТ

 

ЗБІРКА

ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИХ

СТАТЕЙ

Львів

Сполом

2008


        Тарас Дишкант
        Давній Буськ, як важливий річковий порт: збірка історико-краєзнавчих статей. – Львів: Сполом, 2008. –  36 с. 

Великий київський князь, рівноапостольний Володимир-Василій Святославич Великий і через тисячу років згадується тут у трьох статтях, а скільки імен сьогоднішніх князів буде згадано, хоча би через сто років?!
Тисячу років тому назад був збудований Бужеськ-Буськ з усіма передмістями і центром міста. Через тисячу років у цьому місті майже нічого не змінилося, воно немов застигло у своєму розвитку. Хтось може знає справжні причини цього явища?
В історіографії Буська за ХХ століття, як здається і за ХІХ відсутні посилання на пізньосередньовічного автора Олександра Гваньїні, який не оминув увагою наше місто.
Для широкого кола читачів.
© Тарас Дишкант, 2008
© Видавництво „Сполом”, 2008


ДАВНІЙ БУСЬК, ЯК ВАЖЛИВИЙ РІЧКОВИЙ ПОРТ

Грандіозна гребля

Ця гребля знаходиться біля с. Купче, зразу же за очисними спорудами Буська. Від купченської асфальтової дороги по-прямій до асфальтової дороги, що на Волянах, де дорога круто повертає на Ланерівку за топографічною картою (однокілометровкою) рівно 500 метрів. За розмірами ця споруда справді грандіозна.
Купчанська частина греблі авторові була відома, він навіть кілька разів тут купався в круглому озерці з чистою водою. З другого боку цієї греблі є друге болотяне озерце. Тільки тепер стало зрозуміло призначення цих озерець – вони недавали ворогам зайти збоку оборонцям, які захищали цю частину греблі. Очевидно, що тут було якесь невелике укріплення. Схили греблі порослі щільно кущами і невеликими деревцями, з греблі є два з’їзди на низ. Поверх греблі добре збереглася дорога. Далі гребля обривається на березі Західного Бугу. На березі круглого озерця на початку березня 2008 року автор виявив давньоруську крицю з шлаком. Вірогідно, що це найбільш збережена частина греблі.
1 грудня 2007 року досліджуючи Волянську частину греблі, міряючи кроками автор був у першу чергу здивований тим, що така величезна споруда не попалася раніше на око ні одному історику, археологу чи краєзнавцеві? Віддаленість від центру міста, нелегко попасти на саму греблю зі сторони Волян, аще той факт, що тут у середині ХІХ ст. був водяний млин, аж на три водяні колеса [1], дозволяло припускати, що тут давнішої історії немає.
Отож, Волянська частина греблі від самого берега Бугу має 110 кроків розмитої чи розкопаної греблі, далі йде 85 кроків греблі, яка підмивається річищем самого Бугу, і майже половину греблі вже забрала вода. Зменшують процес розмивання греблі вирослі тут верби, але їх мало, потрібно їх насадити густо! За підмитою частиною греблі археологи можуть дослідити, як вона будувалася, чи були там використанні дерев’яні кліті для скріплення самої греблі. Далі йде 150 кроків найвищої і найширшої частини греблі. На око висота греблі тут сягає більше чотирьох метрів! Гребля у цій частині широка з якимось ніби земляними підпорами, очевидно, що тут був млин, а раніше невелике укріплення, яке охороняло цю частину греблі. Далі гребля обривається і значну площу займає озерце, можливо кроків з 50 в довжину до частини дороги, що залишилася на корінному Волянському березі. За рельєфом землі тут видно, що звідси забралося чимало землі на спорудження самої греблі. Далі йде асфальтова дорога, а вище дороги горбок з хатами. Цей горбок з одного боку відокремлює потічок, а з другого боку землю було зрізано при побудові дороги. Очевидно, що на цьому горбку було укріплення, яке займав гарнізон вояків, які охороняли в цілому всю греблю.
При археологічних дослідженнях тіла греблі і цього горбка можна буде тоді точно сказати – коли цю грандіозну споруду збудували наші предки. Автор схиляється до того, що її спорудили в часи побудови Малого городища, що у міському парку – тобто у ХІ ст., скоріше всього, що на початку цього століття. Бо без затоплення кругом водою це городище нічого не вартувало. Як тільки зійти з невеликих сходів біля Малого городища у міському парку, то з правого боку видно підняття землі, яке скидається на насипаний невеликий вал. Сучасні дослідники, історики-археологи В. Петегирич і М. Филипчук так це і сприймають [2]. Але до чого тут цей вальчик? Цей „вал” утворився коли полосою вибрали землю біля цього городища, щоби нападаючі не скористалися мілководдям при облозі Малого городища.
Човни, які у ці давні часи плавали нашими річками цілком очевидно, що „шлюзувалися” біля високого Волянського берега. З високого берега добре стріляти з лука, а ще можна кинути великого каменя на моряків, які би припливли до нас з лихими намірами. Ця гребля очевидно піднімала рівень води на 3-4 метри, а це давало змогу затопити усі навколишні луги кругом Буська. Також очевидно, що передмісття Воляни виникло ще у ці давні часи і тепер зрозуміло – чому воно таке видовжене. Вибір місця греблі ще зумовлювався тим, щоби це місце не було дуже вузьким, бо зноситиме землю, а при широкому важко буде боронити її від нападників, аще потрібно буде вкласти багато праці на її побудову. Отож, тодішньому Буському філіалу київського „Гідропроектбуду” довелося немало попотіти над цією справою. Злив лишньої, паводкової води очевидно здійснювався, там де сьогодні тече Буг, через який йшов дерев’яний міст. Авторові в даний час невідома подібна споруда з подібними функціями в Україні, а це тягне, як мінімум на сенсацію! Але так вже в історії склалося, що річ чи якась подія є маловартісною, якщо ми не знаємо її призначення чи причини творення.
Трохи родинного. На горбку, де було укріплення, яке берегло греблю стояла хата мого діда Івана Купчинського (1893-1947 рр.), якщо виводити прізвище діда від „куша” – так у Європі звався по-нинішньому арбалет, який використовувався у ХІІ-ХІV ст. то тут також все зрозуміло.


Призначення греблі

Призначення греблі випливло з того, що автор ще раніше задумувався над єдиним валом, що зберігся у центральній частині Буська біля гімназії, і який датується кінцем Х ст. [3]. Які причини зумовили його появу, бо як відомо перша письмова згадка про Буськ сягає кінця ХІ ст. тобто 1097 року.
Кінець Х ст. на наших землях цікавий такими подіями. Це часи правління у Києві Володимира Великого. Ось коротко з Літопису його тогочасні діяння:
981   -    Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи, які є до сьогодні під Руссю. Сього ж року і в’ятичів переміг.
982   -    Переміг в’ятичів вдруге.
983   -    Підкорив ятвягів.
984   -    Переміг радимичів.
985   -    Рушив Володимир на Болгар волинських з Добринею, вуєм своїм у човнах, а торків берегом Волги привів на конях.
988   -    Ходив з військом на Корсунь і там хрестився.
993   -    Ходив Володимир на Хорватів.
У перших поколіннях руських князів і у війська був ще дуже високий дух „варяжства”, і пересувалися вони головним чином на човнах. На „варяжских” передових того часу човнах, які звалися лодіями, по-російськи „ладьями”, а на Балтиці кнорри, дракари. На півночі Європи у болотах, торфовищах були знайдені кораблі північних народів і дослідники вияснили, як творилися  ці кораблі. Наприклад відомий корабель з Гокстада [4] відкопаний у поховальному кургані, був збудований приблизно у 850 році н.е. Було виготовлено точну копію цього корабля у наш час: при довжині 23 м, ширина 2,5 м, висота з кілем 2,1 м, при екіпажі в 70 чоловік, із озброєнням в 1,5 тонни, запасом провіанту, води – при масі самого корабля у 9 тонн загальна маса складала 18 тонн, при цьому корабель давав осадку 0,9 м, а при пустому 0,75 м. Найчастіше у руський час використовувались лодії з екіпажем на сорок чоловік.
Володимир Великий творив велику централізовану державу. Приєднавши „ляхські” землі, які до того належали чеським князям, а ще перед тим Великоморавській державі. Ще як згадати, що у князя Володимира було дві дружини чешки – то цілком вірогідно, що це було їхнє ось таке „придане”. Тай жили тут, очевидно, праукраїнські племена. Для скріплення приєднаних земель до Києва потрібні були відповідні транспортні артерії – тобто ріки.
Досить цікавий випадок стався в кінці правління Володимира 1013 році. У травні польський князь Болеслав підписав мир з Німеччиною з якою воював довший час, і той же рік в кінці літа, взявши собі у поміч печенігів рушив на Русь. Про це пише лише Тітмар Мерзебургский [5].
В кінці Х ст. Володимира Великого знамените нині Пліснисько із семи лініями оборони не зацікавило, бо до нього неможна було добратися на лодіях. Зовсім інша справа Буськ. Володіючи ним, а це верхів’я Західного Бугу, можна завжди тримати землі нижче по-течії у своїй владі.
Тому, щоби не порушувати права тодішніх бущан, як племінного центру було вирішено для руського гарнізону війська збудувати своє укріплення яке вже тоді і отримало назву „Нове місто” – бо „Старе” це нині центр з площею Ринок. А щоби ефективно використовувати тодішній військово-річковий транспорт почали будувати Волянську греблю, яка давала можливість затопити заливні луки кругом Буська, що збільшувало на порядок його обороноздатність.


Берестяний лист із Звенигорода

Цього листа знайшли 28 липня 1989 року при розкопках у Звенигороді [6], що недалеко Львова. І хоч це була і є справді сенсація, бо більше ніде берестяних грамот в Україні не знаходили, але автора (Т.Д.), як кажуть це не брало за живе. Навіть його зміст. Лист був знайдений у культурному шарі, який датується 1110-1137 роками. Загалом, як пишуть лист діловий у тоні вимогливому і погрозливому. Просто одна вдова Говенова вимагає від чоловіка Нежниця, який мешкав у Звенигороді заплатити 6 десять кун лодієвих (оплата за перевіз лодіями), а ні то вона пожаліється князю і тоді йому це все обійдеться в ще більшу суму.
Звенигород ще тоді не був княжим містом, а більш вірогідно, що тут поряд проходила границя Буського князівства. Якщо лист писаний до 1112 року, тобто до смерті буського князя Давида Ігоревича – то він цей князь, очевидно мався на увазі у цьому листі.
Сам Звенигород лежить на берегах річечки Білки, яка впадає у Полтву, а сама Полтва у Буську вливається у Західний Буг. Принагідно буде згадати, що десь у районі впадіння Полтви у Буг був знайдений давній меч із двома золотими рунічними чертами, про що 5 січня 1841 року писав Іван Вагилевич у своєму листі Павлу Шафарику [7]. Очевидно, що меч мав скандинавське походження. Як бачимо лодії доходили до таких місць, де тільки починаються потічки, які належать до басейну Балтійського моря. Там через кілька кілометрів йшов Головний європейський вододіл, і на південь є притоки Дністра, який впадає у Чорне море. Звенигород, а пізніше Львів займав стратегічне місце, бо перетягнувши волоком лодії можна було попасти Дністром до Галича, а якщо йти вверх, то до Перемишля. Але до Галича простіше було добиратися з Буська через нинішні Глиняни, а далі по річці Гнила Липа, а через давньоруське і нинішнє село Голі гори, що на Гологорах можна було попасти на Золоту Липу.
В історії Буська говориться про Папірницький став, на ремонт греблі якого доводилося завести одну тисячу возів мерзлої землі. У давні часи цей став міг називатися інакше, але він служив для проходу лодій вверх по Бугу.


Солотвинська лінія

Невеличка річка Солотвина, що протікає Буськом також виявилася непростою. На території єврейського цвинтаря [8], що на Ліпибоках М.Филипчук давно виявив ознаки давньоруського городища. Було там прокопано навіть кілька невеликих шурфів і виявлено кілька фрагментів давньоруської кераміки, але це тоді не пояснювало призначення тут цього городища. Але річка Солотвина у ці давні часи також правила за транспортну артерію для човнів-лодій. Очевидно, що це городище було останньою перепоною для чужих, купецьких лодій перед виходом на широку акваторію Буська. Ще у цьому городищі могли ховатися жителі Ліпибок при різних ситуаціях, бо вода буває теплою тільки у тепле літо, щоби в разі небезпеки сховатись в самому місті. Навпроти цвинтаря на правому березі Солотвини стоїть унікальна церква св. Параскеви з 1708 року, а ще поряд з нею археологи розкопали житла як з давньоруського часу, так попалась і кераміка ранніх слов’ян.
Далі вище за течією Солотвини є автомобільний міст з вул. Шашкевича на вул. Шевченка. Ще на цю місцину говорять – „грабелька”. На лівому крутому березі Солотвини, на сьогоднішньому городі Сподариків у 1993 році невеликий розкоп дав багато матеріалів про житло давніх слов’ян ІХ Х ст.
Далі вверх Солотвиною минаємо с. Чучмани і у Гумниськах є давньоруське селище [9] і тут очевидно була ще одна гребля, для підйому рівня води, для судноплавства. Далі до витоків Солотвини ми рухаємося до Ожидова і Йосипівки, де був знайдений відомий скарб арабських дирхемів. Тепер зрозуміло звідки він тут взявся. За Йосипівною в сторону Олеська починаються витоки ріки Стир, яка тече зокрема через три столиці колишніх давньоруських князівств: Перемиля, Луцька і Чорторийська, а далі впадає у Прип’ять, а там Дніпро і Київ. А район Ожидова-Йосипівки це для подорожуючих тодішніх купців і інших був перевалочним пунктом, хоч тут і немає крутих схилів вододілу. А в таких місцях завжди щось можна загубити, сховати, заробити, заплатити мито.
Варто ще згадати, що недалеко Буська є Ясне болото, яке також лежить на Голосному європейському вододілі, а назва загалом цікава і нестандартна, як для болота.
У середньовічному Буську був відомий цех ткачів. Ткачі у ці часи виробляли різні сорти полотна і серед них вітрильне для парусів. 2007 році на розкопках на Великому городищі Буська було знайдено невелике, але масивне тесло, яке використовується для тонкого обробітку деревини, зокрема дощок до бочок чи човнів.
І тут буський археолог П.Довгань, який копає Буськ з 2000 року отримує нарешті відповідь на своє давнє запитання: Чому йому на Великому городищі не попадається сільськогосподарський реманент тих давніх часів? А звідки йому тут взятись, якщо Нове місто відразу же закладалось, як місто воїнів-лодійщиків. За межами городища в сторону Красного є передмістя Німецький бік, вірогідно, що воно ще з тих часів, що й Нове місто. У Галичі в той час відомі Німецькі ворота. Очевидно, що тут подіяв принцип: ворог мого ворога – мій друг. З ляхами Русь завжди мала непрості стосунки, як і ці з німецькою державою. Очевидно, що на Німецькому боці жила громада вихідців із Західної Європи.
Тепер зовсім інакше можна глянути на незвичайну знахідку з передмістя Коротка сторона – мідної монети Володимира Великого [10]. Вона незвичайна тим, що мідних монет Володимир не карбував зовсім, але це очевидно була якась пробна чи що?? При якихось проміжних пунктах з Києва до Буська вона очевидно, що сюди би не попала. Не виключено, що Володимир Великий бував у нашому місті, потреба була велика, можливо, що укладав із старійшинами бужан договір про спільну оборону і відвоювання предківських земель. Перша згадка про Белз у Літописі відноситься до 1030 року: „Ярослав узяв (город) Белз”. Белз знаходиться на притоці Бугу Солокії і займав важливе місце в цій частині Побужжя. Без утвердження Русі у Буську цю операцію доводилось би відкладати на пізніші часи.


Старе місто Буськ

У кінці вересня 2007 року автору (Т.Д.) довелося вести гостру дискусію з науковими дослідниками [11] Буська на предмет приналежності „Старого міста”, тобто нинішньої пл. Ринок до городища, яке займає всю центральну частину міста. Пізніше переглядаючи публікації на цю тему виявилося, що опоненти просто дотримуються старих поглядів розвитку міста. Але з другого боку у цій частині Буська не залишилося ні валів, ні ровів, які би говорили про „городищенські” традиції. Їх не вразила навіть товщина тут культурного шару у 5 метрів, тоді, як на Великому городищі він вполовину менший!? Цілком вірогідно, що тут і вали з ровами були, але їх пізніше розгорнули, засипали.
Але була ще одна лінія оборони, досить серйозна. Це гребля, нині частина вулиці Київської – тут зараз є два мости, один через Солотвину, а найдавніше тут протікав щей Буг. Із Старого міста до Короткої сторони в принципі можна було збудувати і довгий міст, але на нього би пішло багато деревини і його потрібно було би часто ремонтувати. Простіше було насипати греблю. І землю, багато землі, брали з цього району, де дотикується ця гребля.
У майбутньому цей рукотворний рельєф, високий берег з терасами це початок вул. Б.Хмельницького, буде археологічно досліджено і визначено більш точно коли будувалась ця гребля, адже вона може бути найдавнішою у Буську. Бо після побудови греблі на цих землях селились люди, зводили хати і т.п., бо місце тут далеко не закуток. Тоді луги були залиті, можливо що й не дуже високою водою. Величезні за площею буські стави давали жителям багато риби, яку продавали в інші міста. В 1527 році львівські купці отримали привілей купувати товарну (солену) рибу у Буську [12].



Кораблі на колесах

„У 907 році пішов Олег на Греків…і було кораблів числом дві тисячі…І прибув він до Цесарограда…І повелів Олег воям колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, рушили з поля і пішов Олег до города” – з Літопису. З прочитаної літератури про морську справу (Т.Д.) не зустрічав пояснення цьому факту. Вірогідно всі впевнилися у казковості цієї події. Але познайомившись ближче з конструкціями варяжських кораблів [13], автор переконався в реальності такої події. Усі кораблі-лодії були складної конструкції, бортові дошки йшли „внакрой” і скріплювалися між собою залізним стержнем, розклепаним з обох боків на дві залізні шайби квадратної форми, діаметри стержня – 10 мм, а головок до 25 мм. В кораблі з Гокстада відстань між такими з’єднаннями була 185 мм, а товщина дошки всього 25 мм.
Шановні, добродії надбужанці, якщо Вам при земельних роботах в низинних місцях зустрінуться чи зустрічалися подібні заклепки, то знайте, що це залишки давньоруських лодій, і це може бути великою науковою сенсацією для нашої землі!!
А тепер собі уявіть, що таку багатотонну махіну Ви хочете за допомогою дерев’яних кругляків перемістити на відстань, яка вимірюється у кілометрах підйому і спуску. А чи можливо було лодію втримати тільки на самому кілю, витримуючи рівновагу? При малій неосторожності лодію можна було доволі легко пробити каменем дорожнім, пеньком чи вивернутим кругляком, а при волочінні землею заклепки, як мінімум би розрухалися.
Невже для наших предків було складно виготовити дерев’яні колеса з віссями з рамою, які певним чином би кріпилися до днища лодії, а при плаванні все розбиралося і складалося в самій лодії? Очевидно, що ні!
Не дуже люблять вітчизняні історики говорити, що на Балтійському морі піратствували не тільки скандинавські народи, але з ХІ ст. силу набрали і слов’янські „варяги”. У 1136 році великий слов’янський флот під керівництвом князя Ратибора і воєводи Унібора напав на норвежське місто Конунгахалу і повністю розграбувавши, спалив її [14].





Підсумок

Незважаючи на те, що проблема утворення Давньої Русі щей досі перебуває у сфері наукових дебатів і багато тут ще невирішеного, але можна сказати, що Буськ у ці часи був міцною, важливою ланкою, яка з’єднувала землі Волині і Галичини і Перемишлянщини. А велика гребля на Волянах у Буську має бути занесена у реєстр історичних пам’яток і стати одним з цікавих туристичних об’єктів Буська.
Важливим підтвердженням „морського” характеру давнього Буська є найдавніша церква міста. Яка посвячена св. Миколаю, який „…боронить людей від стихійного лиха; найбільше він опікується тими, хто перебува у плаванні… [15]”. Найдавніша церква Львова також св. Миколая.
Відомо, що велика паводкова вода часто буває лихом хоч і „стихійним”, вода зносила кладки, мости, розмивала греблі, затоплювала городи, поля, сіножаті і т.п. Так в 1714 році велика повінь  знесла буську папірню, яку потім відбудували лише через півстоліття [16].
Археологи, які копали і копають Велике городище вже давно мріяли знайти тут залишки давньоруської „княжої” церкви, але все без успіху. Але добре вдивившись у карту Ф. фон Міга, де зображено Буськ С.75 книги Г.П.Петришин [23] у районі нинішньої трансформаторної підстанції, що біля гімназії позначено досить велику культову споруду – це очевидно, що споруда костелу Непорочного Зачаття Діви [17]. Цілком можливо, що цей костел міг бути збудований на місці, чи поряд де раніше була давньоруська церква для гарнізону руського війська, яке тут проживало з кінця Х століття. Цікаво, що ніхто тут до цього часу ні церкви, ні костелу не шукав. Археологічні розкопки можуть дати цікавий матеріал. Наприклад у давніх київських церквах відомі великі рельєфні ікони вирізані з м’якого каменю. Така річ могла бути і в цій буській церкві, і не одна!
Старші люди Буська пам’ятають, як у 1967-8 роках у місті на пл. ринок провалилась земля, а внизу в ямі було видно навіть воду. Знову за картою Ф. фон Міга – там позначено на площі ратушу, яка згоріла 1832 року і її не відновлювали. Очевидно, що стара ратуша мала муровані з цегли підвали. Один з підвалів не був засипаний землею, і у наші часи у ньому провалився дах – склепіння. В майбутньому можна буде розкопати повністю фундаменти і підвали старої ратуші, провести їх консервацію, музеїфікацію, накрити скляним куполом, дахом і місто може отримати унікальний ресторан-музей, адже при розкопках там може трапитись чимало цікавого історичного матеріалу. „Стара ратуша” – це буде ще один оригінальний туристичний об’єкт нашого незвичайного міста!
Хочеться вернутись ще у район села Йосипівка. 2007 році при будівництві дороги археологи тут знайшли чотири різних археологічних культури: лінійно-стрічкову, ранній залізний вік, ранніх слов’ян і поселення римського періоду [18]. А ще раніше тут було знайдено давньоруське селище і поселення лендельської культури [19].
Археологічний феномен цієї місцевості можна пояснити тільки тим, що тут перехрещувалися дві давні, важливі дороги, одна сухопутна, що йшла через Олесько, потім вверх на хребет Вороняків до відомих Підгірців з Плісниськом, а друга вже відома „водна” дорога. Ще подібний феномен є за кілька кілометрів від Золочева – це село Почапи [20], де археологи знайшли і пізній палеоліт, неоліт, шнурову кераміку і давньоруське селище, а ще  гальштатську добу, висоцьку культуру і селище римської доби. Біля села Почани протікає протока Зах. Бугу – річка Золовка і йде з Ожидова сухопутна дорога вздовж Вороняцьких гір до Золочева. Археологічні відкриття у Йосипівці і Почанах дуже добре в’яжуться в одну „транспортну” систему разом із нашим містом. А так грандіозна Волянська, досить велика Папірницька, Київська і Солотвинська греблі перетворювали давній Буськ у важливий річковий порт, до якого прибували кораблі фактично із всіх чотирьох сторін тогочасного світу.
Одна з неофіційних назв нашого міста – „Галицька (Польська) Венеція”, як бачимо виникла не на пустому місці!
У 885 році нормани вдруге напали на Париж [21], але перед цим жителі цього міста збудували сильно укріплений міст на Сені, і Париж вистояв. Що укріплені мости і очевидно греблі не були аж такою новиною ми можемо бачити укріплений міст через Дніпро біля Смоленська на гравюрі XVI ст. [22]. Щось подібне очевидно, було і на великій Волянській греблі, що у Буську.
17 грудня 2007 року


Література:

1.    І.Савчин „Буськ у вирі століть” – Львів, 1996. – С.61
2.    В.Петегирич „Початки Буська” газета „Воля народу” за 16.06.1998 р. „Нові технології в археології”. – Київ-Львів, 2002. – С.85.
3.    „Нові технології …” – С.83.
4.    Й. Фон Фиркс „Суда викингов” – Ленинград, 1982. – С.47.
5.    А.Б.Головко „Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х – первой трети ХІІІ вв.” – Киев, 1988. – С.20.
6.    І.Свєшніков „Відлуння? Ні. Живий голос” // „Галицька брама” 1994. № І.
7.    М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький „Твори” – Київ, 1982. – С.204 Т.Дишкант „Буський меч” // „Прапор Жовтня” 29.11.1988 р.
8.    Т.Дишкант „Нові археологічні знахідки в Буську” // „Воля народу”, 21 серпня 1993 р.
9.    Із каталогу Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України у Львові.
10.    Т.Дишкант „Мідний срібляк Володимира” // „Воля народу” 21.05.2002 р.
11.    „Нові технології …” – С.79-86.
12.    І.Савчин „Буськ …” – С.35.
13.    Й. Фон Фиркс „Суда …” – С.53.
14.    Я.Маховский „История морского пиратства”. – Киев, 1992. – С.27,51.       Хайнц Нойкирхен „Пираты” – Киев, 1992. – С.38-55.
15.    „Воля народу” 13.12.2007, С.3.
    „Пізнай свій обряд” – Нью-Йорк – Рим, 1982. – С.282.
16.    І.Савчин „Буськ …” – С.37.
17.    І.Савчин „Буськ …” – С.28.
18.    „Вісті краю” Буськ за 31 травня 2007 р. „Воля народу” 24 травня 2007 р.
19.    І.Михальчишин „Список пам’яток стародавньої історії Львівської області” – Львів, 1993. – С.13.
20.    Із каталогу Інституту…
21.    Хайнц Нойкирхен „Пираты” … – С.43.
22.    „Торгівля на Україні …” – Київ, 1990. – С.35.
23.    Г.П.Петришин „Карта Ф. Фон Міга …” – Львів, 2006 р.

ЧОМУ РОСІЯНИ „ОКАЮТЬ” І „АКАЮТЬ”
(ДО ПРОБЛЕМИ ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ’ЯН)


Лодії з ладьями

До недавнього часу здавалося, що вже нічого мене не здивує із совєтського минулого, але ось зацікавився я водним транспортом наших предків – лодіями. Дивлюсь в „Большую Советскую Энциклопедию”, а лодії там немає!? Хоча є „Ладьевых топоров культура” – це одна з неолітичних культур, назвали так її археологи за формою кам’яних сокир. І навіть у „Советской Исторической Энциклопедии” лодій також немає! Лодії знайшов у „Военно-морском словаре для юношества” (Москва, 1986. – С.214): „Ладья поморское судно, распространенное в 13-14 в. (в неск. измененном виде просуществовало до 19 в.). Ладья для дальних плаваний так называемые «заморские ладьи» - имели длину около 25 м., ширину  8 м., грузоподъемность до 200 т., несли 3 мачты с прямым парусом на каждой”. А словник В.Даля говорить, що лодія це велика лодка, яка служила в основному для перевезення солі на таких ріках, як Волга, Двіна, Кама. Господар чи кормщик звався „ладейщик”, а робітник-матрос – „ладейник”. А в Архангельському краю говорять „лодія”. Це мене зацікавило бо у словнику Б.Грінченка є ще „лодва” – стругана дошка, з яких і робили обшивку лодії. Дивлюсь передмову до словника В.Даля, де укладач цього словника подає „для примера” кілька десятків українських слів записаних у різних північних губерніях Росії.
З Новгородської він подає 15 слів, серед них є такі: черевики, домовище (гріб), орати, хоронити; з Тверської наводить 20 слів: трохи, досить, полиця, уперше, горілка, хата, дуже, цибуля; з Оленецької 6 слів: ледащий, худоба, робити, слухати; з Вологодської 17: бажати, губи (гриби), долоня, добре; з Архангельської 13: ручник (рушник) – таку назву рушника я чув у м. Добромилі Львівської обл., а це Прикарпаття, міхоноша (той хто носить мішок при колядуванні); з Пермської 10: верещати, жменя, ночовки. А трохи далі В.Даль СІХ пише „В губернии этой (Архангельской) довольно много малорусских слов, между прочим всегда говорят – робить вместо работать, орать – вместо пахать”.
„Робити” є ключовим словом у даному випадку, яке формує таке запитання: А звідки у цих північних краях Європи взялося стільки „українізмів”?? Не знаю, можливо таке вже й робилося, але очевидно, що українським науковцям потрібно „перетрусити” словник В.Даля, як і всі інші подібні словники з цього краю на предмет українських слів, що там є.
Володимир Даль, походив з обрусілих німців з сім’ї лікарів, народився 10 листопада 1801 року у Луганську, дитячі роки провів у Миколаєві на Чорному морі, навчався у Петербургському Морському корпусі. У 1819 році в чині мічмана почав служити на Чорному потім Балтійському морі, потім вивчився на лікаря, був на війні з Туреччиною 1829, через рік воював у Польщі, а з 1849 по 1859 рр. був міністерським чиновником у Нижньому Новгороді. Ще з мічманських часів почав збирати матеріали для свого майбутнього Словника, об’їздив чимало земель європейської Росії. З цієї короткої біографії можна зрозуміти, що українську мову він знав не з „університетського курсу” і якихось незрозумілостей з цього приводу у його Словнику не може бути!
Але з дослідження російської мови вимальовується одна досить цікава проблема. Ось, що про це пише В.Даль у тій же передмові до словника С. L LI:
„Северное наречие, или новгородское, ильменское, верхне-руское, господствует на севере от Москвы и на северо-востоке. Давно уже было замечено сходство этого наречия с малорусским. Можно бы предположить, что ильменские славяне, огласившиеся в половине ІХ века вышли с юга, отделившись от славян днепровских, и принесли с собой на север южное наречие; но М.П.Погодин заметил против этого, что не только во время Рюрика, да и до нашествия татар в Малой Руси жило не нынешнее племя; в противном случае в южных летописях наших осталось бы более следов малоруского наречия, и украинцы, народ певучий и весьма склонный к думам и былинам (в противность великорусам), сохранил бы в памяти своей хотя Владимира; но этого нет…
…Может быть, разгадку надо искать в том, что слова эти зашли на север не из Малой, а из Белой Руси, через Тверь и Псков… но правда, что мы встречаем из севера несколько малоруских слов, которых в белоруском наречии нет”.
Словник В.Даля був надрукований в чотирьох томах у 1863-66 роках. А тепер подивимось, як цю проблему вирішили у ХХ столітті. Автори книги „Беседы о русском слове” Москва 1978, С.42-3 З.Н.Люстрова, Л.Й.Скворцов, В.Я.Дерягин пояснюють „окання” і „акання” в російській мові таким чином:
„Различия в языке появляются прежде всего от розобщения. Оттого что отдельные группы людей, говорящих на одном языке, перестают совсем общаться друг с другом или общаются между собой мало…”. І називають ці автори такі „преграды”, як гори, колишні кордони князівства, „дремучие леса”. Кордони між невічними князівствами ніколи не були сталими, гір у тій частині землі фактично немає, а щодо лісу – то він здається у давні часи для предків росіян був, як рідна хата!? Тай розмови про якісь „малоруські” чи українські слова у них і мови немає. Ще ці автори пишуть таке, С.43: „Языковые различия этих наречий дополняются этнографическими различиями; особенностями в постройках жилищ, своеобразии одежды, домашней утвари и т.п.”. До „акающих” росіян належать такі області сьогодні: Рязанська, Тамбовська, Белгородська, Курська, Тульська і Орловська.
Але разом з тим авторові (Т.Д.) прийшлося звернутись до „былин” про які згадував М.П.Погодин.


„Былины” з Біломор’я

БСЭ т.4, С.181 пише: „Былины – эпические песни, сложенные народом в Древней Руси и отражившие историческую действительность гл. обр. 11-16 вв. … Былинные богатства были обнаружены в районах Заонежья, Пинеги, Мезени, Печеры, побережья Белого моря. С конца 18 в. былины привлекли внимание писателей и ученых, как высокохудожественные памятки народного творчества”. Північний народ називав ці свої твори „старина”, „старинка”, а термін „былины” ввів у 30-40-х роках ХІХ ст. И.П.Сахаров. Збірники „билін” відомі з XVII-XVIII ст., найдавніший рукопис називається „Сказание о Киевских богатырях”, а у науці його називають „Богатырские слова” (???-Т.Д.) – „Русское народное поэтическое творчество” Москва 1954, С.258. Загалом відомо близько 100 сюжетів і 2000 варіантів цих творів. Ще В.Г.Белінський поділив їх на биліни київського і новгородського циклів.
У билінах образ Володимира Великого набрав міфологічних рис – „Владимир Красное солнышко”, до нього у Київ на бенкети з’їзджаються три богатирі Руської землі: Ілля Муромець, Добриня Нікітич і Альоша Попович і т.п. і  т.д.
Можливо, що все би так і залишилося, якби автор цієї статті не переглянувши передмову Словника В.Даля не звернув увагу на той факт, що (С.XLVII) є чудь, яка „окає” і „акає”. Тоді автор уважно переглянув усі згадки про „чудь”, які є у „Літопису Руському”, що його переклав Леонід Махновець, Київ „Дніпро” 1989 р. І виявилась цікава річ, що чудь є балтійська – тобто естонські племена і „чудь” заволоцька – це землі біля Білого моря і далі, але усі згадки про чудь перекладач Л.Махновець переніс на „балтійську” чудь. Про Заволодську чудь літописець згадує на початку Літопису, під 1078 роком, коли там був убитий один з руських князів.
Ще на початку Літопису С.6 літописець перераховує народи, які платять данину Русі: „чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб”. Для нас тут цікаве те, що чудь згадується на першому місці, а є ще народи: перм і печера з тих країв, що і чудь.
Далі у Літописі пишеться, що у 859 році приходили варяги із замор’я і брали данину з чуді, і з словен…
Під 862 роком записано, які народи то виганяли, то кликали до себе варягів, це чудь, словени, кривичі і весь. Враховуючи, що тоді творилось на Балтиці і в інших частинах Європи – нічого тут екстраординарного немає.
У 907 році ходив Олег на Греків. І серед множества народів, які він взяв у похід, на третьому місці у списку згадується чудь.
У 980 році Володимир Великий „зібрав воїв багато – варягів, і словен, і чуді, і кривичів”, щоби піти на полоцького князя Рогволода.
А у кінці статті за 988 рік говориться таке: „І сказав Володимир: „Се недобре є, що мало городів довкола Києва”. І став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став він набирати мужів ліпших із словен, із кривичів, і чуді, і з в’ятичів і ними населив він городи, бо була війна з печенігами. І воював він із ними, і одолівав їх”.
Стаття за 1030 рік цікава тим, що тут літописець про чудь пише з великої букви: „Сього ж  року пішов Ярослав на чудь і переміг їх”. Хід подій тут зовсім інший, як бачимо.
У 1071 р. якомусь новгородцю потрібно було провідати Чудь. А у 1116 році Мстислав Володимирович „ходив на Чудь з новгородцями і з псковичами і взяв вони город їхній, що зветься Медвежа голова. І погостів вони узяли без числа і вернулися до себе з великою здобиччю”.
За 1131 рік повідомляється, що „Послав Мстислав синів своїх Всеволода, Ізяслава, Ростислава на Чудь. І взяли вони їх, і наклали на них данину”.
У 1178 році повідомляється, що вже інший князь Мстислав Ростиславович сівши у Новгороді Великому зібрався „піти на Чудь”, а коли вже вертався із Чуді, то ввійшов у Псков”.
Цілком очевидно, що в Літописі починаючи з 1030 року і далі йдеться про балтійську Чудь, тобто зовсім окремий від Русі народ, а ще цей народ мав місто (город), чого фактично не мала мисливська чудь на Білому морі. А остаточне підкорення чуді Заволоцької сталося за правління Володимира Великого. Коли одного разу на береги Білого моря припливло чимале військо Володимира і за літо набудувало острогів, за зиму лодій, а вже весною набравши багато новобранців з чуді, залишивши ветеранів війська Володимира Великого, рушили всі ці вої боронити Русь від печенігів.
Очевидно, що головною причиною, що заставила заспівати ветеранів володимирових походів, стали місцеві жителі, які давно собі наспівували пісні із нині відомої „Калевали”, яку на початку ХІХ ст. тут також було записано.
Біломор’я це край землі, до влади звідси далеко, дуже далеко, що до Новгорода, що до Києва, чи Москви. Тай далеку владу головним чином цікавило, щоби хутряний податок вчасно доходив у столицю, а що там у довгі зимові вечори і ночі ці люди співають, то це їхнє діло. А при смертельній боротьбі за владу у Києві, чи де-інде у княжі часи співакам-музикантам було не солодко, бо репертуар треба було щоразу затверджувати у княжій канцелярії, тай самі князі були, ой з різними характерами. Тому висновки щодо билін М.П.Погодіна не є вірними!


Інший менталітет

Сучасний український історик Леонід Залізняк „Нариси стародавньої історії України” Київ 1994, С.140 пише, що „… є підстави вважати, що Київську Русь консолідували праукраїнці”. І бачимо, що це справді так!
Тому тільки тепер можна повністю осмислити досі незвичну фразу-визначення „Новгородська боярська республіка”. „Московщились” ці північні землі дуже важко. Ось приклад, літом 1471 року сам своєю рукою Великий князь Московський Іван Васильович ІІІ відрізав новгородцям носи, губи і вуха, і в такому вигляді відпускав додому для постраху, а воєводам спочатку вирізали язик, кидали його голодним собакам, а потім вже рубали воєводські голови. – В.Н.Демин „Гиперборея. Исторические корни русского народа” Москва 2005, С.591. У новгородців був зовсім інший менталітет.
Історики й досі не можуть аргументовано пояснити одне місце на початку Літопису: „Радимичі і в’ятичі походять од ляхів. Бо було в ляхів два брати – один Радим, а другий В’ятко. І прийшовши сіли вони: Радим на річці Сожу (притока Дніпра) од якого і прозвалися радимичі, а В’ятко сів своїм родом на Оці; од нього прозвалися в’ятичі”. Археологи ніяких підтверджень цьому не знайшли, як і інші спеціалісти з історії.
Відомий український антрополог Хведір Вовк, посилаючись на французького професора Амі (Е.Т.Намі) ділив слов’ян на дві окремі групи: „віслянська” – світловолосі, світлоокі, низькорослі, субрахіцефальну, до них належать полабські слов’яни, поляки, білоруси і росіяни; „динарська” група – темноволоса, темноока, високого зросту, брахіцефалічна – це сербохорвати, словінці, чехи, словаки і українці.
Крім того землі радимичів і в’ятичів – це сьогодні основний район „акающих” росіян, акають і білоруси, і до певної міри поляки. Отож на основі мови цих двох племен і вірогідно „етнографічних” деталей їхнього життя, літописець зробив висновок, що вони є вихідцями з польських земель.
Піднімаючись вверх по Дніпру і далі до озера Ільмень предки українців, білорусів і росіян опинилися у чужомовному середовищі і назвали себе „словенами” – тобто ті, які мають „слово”, вміють говорити зрозумілою їм мовою. Бо наприклад, вже тоді чужинців з Західної Європи вони зокрема германців називали „німцями” – тобто „німими”, які не могли говорити по-їхньому. А в Галичі на Дністрі відомі „Німецькі” ворота з тих часів.
Очевидно, що ця назва „словени” завершила формування назви „слов’яни”, бо перед тим були, ще „склавени” – це явно двоскладове слово, але мовознавці переважно його стараються спростити, викидаючи важливу в даному випадку букву „к”. Багато, зокрема чоловічих слов’янських імен мають у собі корінь „слав” – тобто славний. Цілком очевидно, що і цей фактор мав вплив на ствердженні імені „слов’ян”.
У 1994 році у Москві вийшла книга доктора історичних наук, як потім виявилося – Мурада Аджі „Полынь половецкого поля”, яка тодішньою критикою була названа незвичайною і несподіваною?! Цей доктор використовуючи головним чином спірні історичні питання доводить, що християнство у Європу принесли тюрки-гунни-половці, що вони створили Київську Русь і полонили слов’ян” і від того слов’яни називаються – „словлєни”… Все би нічого, але автор (Т.Д.) осінню 1999 р. у Криму бачив одну телепередачу у якій М.Аджі для кримськотатарської і іншої публіки і далі ніс свою „околесицу”. А зрешту, чого би і ні? Адже проблема походження слов’ян, як і самого слова „слов’яни” досі є ще незавершеною справою.

Кінець грудня 2007 р.

ЯЗИЧЕСЬКИЙ ПАНТЕОН ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО:
ПРАВДА ЧИ ВИГАДКА?

Майже сто років тому (1907 р.) російський вчений О.О.Шахматов висловив сумнів в тому, що Володимир Великий збудував у Києві язичеський пантеон із шести богів, про що згадує у своїй праці Наталя Полонська-Василенко „Історія України” т.І, С.113.
Повідомлення тогочасного літописця звучить досить переконливо, а ще враховуючи велику кількість народів і племен, яких приєднав до своєї держави цей князь; очевидно, і зумовлювало мати хоча би усіх тих різних народів пантеон із верховних-головних їхніх богів. Але дамо слово самому літописцю, переклад Л.Махновця із „Літопису Руського” Київ 1989, С.47-8:
„І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: перуна дерев’яного, а голова його була срібна, а вус – золотий. І Хорса, і Дажбога, і Стрибог, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм люди жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували цим бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той. Але пре благий бог не хоче смерті грішникам: на тім пагорбі нині є церква святого Василія Великого, яко ото ми потім скажемо. Та ми до попереднього повернемось.
Володимир же посадив Добриню, вуя свого, в Новгороді. І Добриня, прийшовши в Новгород, поставив кумир Перуна над річкою Волховим, і приносили йому жертви люди новгородські яко богу”.
Перший сумній у правдивості цієї розповіді якраз і закрадається із кумиром Перуна, що був поставлений у Новгороді Добринею. Культ Перуна мав всеслов’янське поширення – то ж виходило, що у Новгороді до того часу не було Перуна і не приносились жертви іншим богам??
У 1582 році було опубліковано працю польського історика Матвія Стрийковського „Хроніка Польська, Литовська, Жмудська і всієї Русі…” С.139 „Українознавство” хрестоматія. Київ 1996 р., де він про руську віру пише таке:
„Русичі ставили таких богів, як Перун, Стрибог, Маком, Хорос, котрим (князь) Володимир, володар усієї Русі, син Святослава від наложниці, приносячи жертви на честь померлих братів спорудив у Києві на довколишніх горах дуже багато храмів та ідолів (богів). Особливо величним був ідол Перун – бог грому, хмар і блискавки; котрого найбільше славили. Його високий тулуб було майстерно викарбовано з дерева, голова (зроблена) із срібла, вуха – із золота, у руці (він) тримав камінь (зроблений) у вигляді палаючого грому. На його честь і славу (спеціально) призначені жреці палили вогнище, яке називали вічним. Якщо через недогляд сторожів (вогонь) погас, то їх карали смертю. Цей звичай зберігся і досі у литовців, жмудів та давніх прусів”.
Відмінність, як бачимо тут не тільки у кількості головних богів Володимирового пантеону, але що саме у зображенні Перуна було зроблено із золота: вуса чи вуха??
А хто із нас задумувався, коли вітаючи іменинника, бажаючи йому всіляких благ тягав його за вуха. До чого тут вуха? На Львівщині і серед новорічно - різдв’яних страв є цікава річ „вушка”. Це невеликі варенички, ліплені особливим чином, що й справді дуже нагадують вуха. Наповнені вушка тушкованими грибами із цибулею, хоча можливо це данина християнській пісній традиції. Словник Б.Грінченка т.І, С.260 подає визначення „вушкам”, що це вареники з телятиною варені у супі (тобто у борщі - ?). Глибока давність новорічних свят, сакральність усіх дій, речей, страв пов’язаних з цим процесом говорить про те, що назва такої стари не є випадковою!
У шумерській міфології є богиня врожаю і письмового мистецтва – Нісаба, вона „відкриває людям вуха”, тобто дає знання, розум, мудрість і звичайно добрий урожай. Вуха давніми людьми сприймалися, як річ, яка давала їм розум, знання, а так, як тоді було розвинуте аналогічне мислення: з’ївши вухо, чи його „замінника” – людина набиралася від цього розуму, знань, мудрості. Певне підтвердження цьому ми знаходимо у промові перського царя Ксеркса, яку подає нам Геродот з тих давніх часів VII, 39:
„Тепер пам’ятай, що у вухах людей перебуває їхня душа. Яка почувши щось корисне для неї, наповнює радістю тіло, а почувши щось протилежне до цього, спалахує гнівом”.
А фінська міфологія нам залишила ще один досить переконливий сюжет. Йоулупуккі – „лісовий чоловік, різдв’яний дід, різдв’яний козел ” живе на горі, чи в самій горі, яка називається Корвантунтурі, що перекладається як „гора-вухо”. В новорічні дні люди бажають одні одним майже те саме. Що окремо імениннику в інші дні. Отож приготування „вушок” в українській новорічній традиції має дуже, дуже давні коріння, і тоді без сумніву, що фігура Перуна була із золотими вухами! Ще тут можна згадати про острів Пасху і його статуї з великими носами і досить великими вухами.
У світовій міфології є випадки, коли певні боги не мають чіткого свого визначення, їм переважно не ставлять храмів, жертовників, статуй. До таких богів у нашому язичництві можна вважати належав Даждь-бог, тобто Дощ-бог, адже він міг бути усюди.

Іди, іди дощику
Наварю тобі борщику

Зараз – це дитяча ігрова пісенька, але ясно, що такою у давнину вона не була, а служила для закликання дощу.
Попри всі намагання науковців постать Сімаргла не вписується у нашу язичеську систему, очевидно, що літописець із іранського Сімурга і створив цього псевдо руського божка для більшої кількості Володимирового пантеону. Ще бачимо, що літописець докладно не знав, який насправді мав вигляд Перун. Далі той же літописець розповідає, що „Володимир був переможений похіттю до жінок…І був ненаситний на блуд” і т.д.
А ще дальше цей літописець досить широко описує, що Володимир Великий обирав, вислуховуючи різних посланців щодо вибору віри. Отож тепер цілком очевидно, що тодішній літописець дуже мало знав про язичеських богів. І вся ця розповідь про встановлення „кумирів” Володимиром – є звичайною вигадкою. Вигадкою для того, щоб показати, що навіть така „великогріховна” людина, як Володимир може навернутись і прийняти християнську віру, - і писалося це так би мовити для контрасту діянь у самій літописній розповіді.

Травень 2006р.



НЕЙ, ТІ ШЛЯК ТРАФИ, АБО ЗВІДКИ ЛЮБОВ

За 22 лютого газета „Молода Галичина” друкувала статтю Наталі Вихоплень про пригоди дніпропетровських студентів у Львові. В цій статті йшлось про те, що цих студентів дуже зацікавила галицька фраза про „шляк”. І мене потягнуло взнати, що ж насправді це побажання значить?! Словник Б.Грінченка слову „шляк” дає пояснення, що це обшивка знизу одягу, кайма. А словник російської мови В. Даля цьому слову дає аж три значення: перше – що це лезо ножа, в цьому випадку слово чоловічого роду; друге – шлякь-шляка слово жіночого роду і означає гральну бабку, шашку; третє – це палиця у піваршина (35см) загострена з кінців, під час гри по ній б’ють іншою палкою. Слово „трафити” у вище згаданих словниках означає головним чином – потрапити, вцілити. Отже цілком ймовірно виходило, що ця галицька фраза в перекладі на сучасну мову звучить так: „Щоб ти попався на лезо ножа, або щоб потрапив на ніж!” Скажемо, що таке побажання не із життєлюбних. На цьому можна було би і закінчити дослідження, але велика подібність трьох слів: шляк, шлях, шляхта не давало спокою.
Адже в історії досить добре відомо, як у племен виникала правляча верхівка (еліта по-сьогоднішньому): шлялась шляхами шляхта із шляками, тобто збирала з сусідів данину, ще з проїжджих торгашів мито, а ще просто воювала і їздила на лови (полювання). Уся колючо-ріжуча зброя і не тільки вона походить від ножа (ножеподібної крем’яної пластини): серп, коса, кинджал, меч, рапіра, шпага, шабля, мечете, наконечники до списа, стріл, дротиків. Як твердять археологи – справжній ніж з лезом крем’яним і ручкою з’явився ближче до кінця палеоліту. Дуже добре ці часи описані сучасним українським істориком Леонідом Залізняком у книзі ”Нариси стародавньої історії України” Київ 1994, СС. 3-78. Виявилося, що наші давні предки справді полювали на мамонтів, а 25-10 тисяч років тому у причорноморських степах це було полювання на сезонно мігруючі стада бізонів. Залізняк (С.17) пише, що найчастіше стадо тварин гнали до яру, де їх добивали списами, а пізніше стрілами. А стоянка Амвросіївна у Донбасі являє собою рештки первісного стійбища (поселення), розташованого поблизу яру, де суцільним шаром лежать кістки більш, як 1 тисячі забитих бізонів.
З поступовим відходом льодовика у Європі і зокрема на Україні встановилась епоха „мисливців на північного оленя”. Тобто північний олень став головною мисливською здобиччю населення прильодникової Європи у кінці пізнього палеоліту, і це сталося 10-15 тис. років тому – С.23 Л.Залізняк.
У розумінні тодішнього життя і для його реконструкції багато дало вивчення життя сьогоднішніх північних народів Євразії і Америки. До речі ще у ХІХ ст. північній олень жив на території Московської і Нижньогородської губернії – С.20 Л.Залізняк. А відомий словник В.Даля створений також у цьому столітті. У мовознавстві відомо, якщо якимось предметом чи річчю люди перестають користуватися, то з часом назва цього предмета забувається, зникає з самої мови.
„Більшу частину м’яса мисливці тундри добували під час колективних весняних і осінніх полювань на переправах оленів через річки – так звані поколки” – С.25 Л.З. одна група мисливців стояла у воді і тут же списами, спочатку це були просто обпалені на вогні і загострені довгі палиці-списи і кололи ними оленів, але так щоб не пошкодити оленям легені, інакше його туша тонула у воді. Нижче переправи стояла друга група мисливців, яка ловила туші цих оленів і витягувала їх на берег, очевидно, що з допомогою шлеї. Тут з них випускали нутрощі, прив’язували за ногу і знову залишала у холодній воді на зберігання, або складала на зиму у спеціальні ями, накриваючи їх камінням, щоб запасів не розтягли тодішні тундрові звірки і птахи. Фактично сьогоднішній окремо збудований льох на українському подвір’ї – це і є таж палеолітична яма, тільки трохи модернізована.
Звичайно, що олені також не були дуже дурні, вони почувши небезпеку змінювали напрям руху. Втікали. Щоб набити більше туш оленів мисливці спочатку пропускали кілька передових стад через переправу, а потім брались за роботу. Але перед тим потрібно було ці стада оленів вислідити, взнати де вони і скільки їх, і куди вони прямують. В районі переправ тисячі оленів роками вибивали копитами справжні дороги – шляхи, мисливці затаївшись і замаскувавшись біля цих доріг найперше чули шум-гул. Ляпанину тисяч оленячих ратиць у шляховому болоті. Тодішнє мислення наших предків не розділяло окремо оленяче шляпання і самих оленів – все це був один процес, одне явище, інші тварини такого не створювали шуму. Міграція оленів починалася ранньою весною, то ж болота, шлякоті – слякоті тоді було багато, як і осінню. Північні олені погано бачать, не далі як 500 м, але мають прекрасний нюх і слух. Тому мисливці-розвідники надівали на голову шлем з рогами, щоб здалеку бути подібним на оленя, або просто шляпу, адже доводилося чекати на здобич годинами, днями. У нас шляпа називається – капелюх, щоб не капало за шиворот. У німецькій мові є слово шляген, що означає – бити, вдаряти, убивати. Щоб більше набити оленів на переправі люди трохи пізніше придумали плавзасіб – човен-шлюпку.
„Зима була порою року, найбільш забезпеченою їжею. Тому взимку люди відпочивали, справляли весілля, обмінювалися дарами, відправляли релігійні свята” – С.41 Л.З.
Весілля – це ж шлюб, у російській мові є слово „слюбится” – „полюбить друг друга”. Он звідки взялося слово любити! Але і тоді люди не любили, коли хто-небудь шлялся по оленячим дорогам, адже тоді можна було залишитись без обіду і вечері не на один день.
У Словнику Б.Грінченка є ще такі слова. Перше шлям, яке має такі значення: 1. мул, болото, 2. хутро, 3. довгий шов в кожуху. Друге слово шлямувати має такі значення: 1. чистити дно ставка, 2. чистити, мити кишки для ковбас. А російське слово шляча – це слякоть, дощ з снігом.
Коли закінчувалися припаси з весняної чи осінньої поколки, у чистому полі звіра фактично вполювати було неможливо. Тоді наші предки практикували загінне полювання. Для цього вони користувалися шлягами – із Словника Б.Грінченка – це великий дерев’яний молоток, колотячи ним вони створювали великий шум у певних місцях території і стадо лякливих тварин можна було спрямувати у певному напрямі: до яру, чи урвища, чи на приховані ями з загостреними кілками – шляками. Де не можна було вирити яму – ставили шлагбаум у вигляді зрубаних гілляк чи деревець. Цілком очевидно, що й шум став одним з головних елементів у процесі полювання наших предків. Шум ще можна було отримати за допомогою різних траскал, які зчиняють відповідний тряскіт. Тоді оленячий шлях ще став називатись трасою, трактом. Давня назва ресторанів у Західній Європі – тратторія, а в Росії – трактир. З грецької мови до нас прийшло слово – трапеза. Якщо замість ловчої ями вирити траншею – то можна більше буде взяти здобичі. У таких випадках бідна тварина тратила життя, впадала у транс, з цього раду ще слово і траур. Лісопильня-тартак в Україні ще називався – трачка, а пиляр – трач, тирса – трачиння. Бог „оленячого” народу саамів – Айеке зображувався з молотом в руках.
А це про харчування наших предків: „З’їдалися всі частини оленя, навіть утробний плід і вміст шлунка „моняло”, що було багате на вітаміни. „Моняло” вживали як сирим так і прокопченим над вогнищем” – С.34 Л.Залізняк. Звідси, очевидно і слова: трава, травлення. Адже північні олені споживали в основному тільки траву-мох. Основною і вічною проблемою наших предків було забезпечення себе їжою, тому і своїм божествам вони жертвували в основному їжу, переважно требухи з тварин, а саме місце називалося – требищем.
У „Записках Юго-Западного Отдела Императорского Русского Географического общества” Київ 1874-1875 р. Б.Грінченко знайшов слово трай, яке означає долю, успіх, вдачу, щастя. Коли все було добре, той очевидно початкова буква „т” у цьому слові втрачала свою силу звучання і тоді появилось нове слово рай?!
Але поряд з нашими предками жили і предки інших європейських народів. Трагбар – переносний, а траген – нести, це з німецької, адже ще тоді не було ні возів, ні автомашин, тран – ворвань, рибячий жир, транке – водопій – де найчастіше робили засідку мисливці. Але найцікавішим для нас виявилось німецьке слово – трай-рінг – весільна обручка! В англійській мові є всім відоме сьогодні слово драйв, яке має багато значень, а це свідчить про його давність. Ось цікаві для нас значення фраз з цим анг. словом: правити, вести, їхати, гнати худобу, забивати цвяха, домагатись чогось, вбивати ворога, відтягати, затягувати (тушу, час), прогулянка, переслідувати звіра, атака, наступ, компанія… У цій мові є ще такі слова: трейс – слід; трафік – рух, треп – пастка, западня; трей – кошик; трензект – вести діло. Латинське слово транс ще стало префіксом до багатьох інших слів, а слово трансфіго означає – пробивати, проколювати, встромляти.
Походження українського шляка можна пояснити таким чином: як шиється і шився одяг? Береться матеріал, зокрема вичинені шкіри і крояться, а потім зшиваються. Тобто для людини зшивається „своя” шкіра, яка тільки в районі пояса чи нижче не зшивається – бо одяг треба було одягати і скидати. Ось і низ сорочки-шуби був завжди обрізаний, різаний шляком і таким залишений. Низ шуби-кожуха пізніше почали прикрашати аплікацією, вишивкою, хутром і стара назва перейшла на нову річ. А з цього можна зробити висновок, що творення мов, зокрема української і російської починалося ще у дуже далекі часи, аж ніяк якихось кілька сотень років тому назад!
Чомусь віриться, що у майбутньому мовознавці разом з істориками будуть знати все про слова: коли і як вони творилися, і нарешті вирішиться велика історична проблема про походження індоєвропейців…

лютий 2005 р.



    

БУСЬК ТА БУСЬКА ЗЕМЛЯ У ТВОРІ ОЛЕКСАНДРА ГВАНЬЇНІ
„ХРОНІКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ САРМАТІЇ”

У 2007 році видавничий дім „Києво-Могилянської академії”, що у Києві при підтримці Польського інституту книги видав твір О.Гваньїні у перекладі на українську, тиражем всього одну тисячу, а загальний об’єм книги становить 1006 сторінок. Російського і білоруського перекладу цієї книги поки що немає. Український переклад цього твору здійснив український історик Юрій Мисик, який перед тим, окремі частини цієї книги друкував у журналах.
Ось кілька речень, що є в теперішній анотації цієї книги: „Хроніка Європейської Сарматії” О.Гваньїні – важливе історичне джерело та пам’ятка європейської історіографії XVI-XVII ст. написане легко, доступно й цікаво. „Хроніка …” стала неоціненним посібником для вивчення історії та географії народів і країн Центрально-Східної Європи, а також їхніх сусідів.
Цей твір мав надзвичайно велику популярність у наших предків, неодноразово перевидавався у латинському оригіналі, перекладався німецькою, чеською, польськими мовами”.
Що ж сталось, що у наші часи цей твір для нас є фактично невідомим?? Справа в тому, що цей автор досить правдиво описав звичаї московського народу, який проживав у однойменному князівстві, ще він подає історію Прусії, яка колись була великою європейською державою, а нині землі Східної Прусії – це є Калінінградська область Російської Федерації.
Отож, як бачимо причин для російсько-радянських істориків було цілком достатньо, щоби про Олександра Гваньїні і його твір не згадувати навіть у своїх вузькоспеціалізованих працях.
Як пишуть дослідники, біографія Олександра Гваньїні відома „тільки в загальних рисах”. Народився він у Північній Італії у місті Верона Венеціанської республіки у 1534 або 1538 роках. Олександр здобув непогану освіту, добре знав латинську мову, військове і інженерне ремесло. Разом із батьком Амброджо він виїхав з Італії до Речі Посполитої у 1555 році, де правив син італійки Бони Сфорци – Сигізмунд-Август. Протягом 18 років обоє італійців служили у Вітебську, поряд з містом проходила границя з Московським князівством. Вони були в числі чотирьох ротмістрів, які керували вітебським гарнізоном.
За життя Олександр приймав участь в багатьох походах і битвах, бував в посольствах до Італії, Швеції, був навіть у московському полоні, українські землі знав не з книжок. Олександр займався пізніше підприємництвом, але без особливих успіхів. Коли був у посольстві до Венеціанської республіки, отримав кредит на спорядження двох кораблів з Гданська до Верони, які мали би загрузитись зерном, салом, лісом.
Очевидно, що на сей раз Олександр зумів заробити грошей, бо у 1578 році у Кракові він видає свою книгу на латинській мові, яка називається: „Опис європейської Сарматії, який охоплює королівство Польщі, Литву, Самогітію, Русь, Померанію, Лівонію, також Московію і частину Татарії”.
У 1580 році Олександр вийшов у відставку, проживав у Кракові де і помер у 1614 році. А у 1611 році значно доповнений твір О.Гваньїні виходить у перекладі на польську мову у Кракові. Книга виходить багато ілюстрованою, навіть з невеликими картами, є ще описи і зображення гербів описуваних земель.
Звідки ж така назва тієї книги? У другій половині ІІ століття в Олександрії, що є у Єгипті працював видатний античний вчений Клавдій Птоломей, який був математиком, астрономом, географом. Зокрема він зібрав письмовий матеріал для майбутніх карт відомого тогочасного світу, де є близько 8000 даних по довготі і широті координат знаходження міст, сіл, усть річок, окремих гір, морських мисів і т.п. У цій праці К.Птолемей є зокрема опис границь Європейської Сарматії, а також міст, рік, гір.
Європейська Сарматія займала землі між Балтійським і Чорним морями, від Вісли до Дону. Азіатська Сарматія від Дону до Кавказу. І у вступній статті Ю.Мицик на основі, очевидно польської історіографії явно помиляється, коли пише (С.15), що поділ Сарматій на Європейську і Азіатську зробив польський хроніст Мацей Мєхновський. Твір К.Птолемея був дуже популярним в часи Відродження, в часи написання „Хроніки Європейської Сарматії” О.Гваньїні. Ще раніше було розроблено своєрідну ідеологію, що Річ Посполита є наступницею цієї Європейської Сарматії, зараз це називають „сарматським міфом”, хоча міфічного тут майже нічого немає. Варто ще згадати видатного українсько-польського поета тих часів Севастьяна Кленовича і його велику поему „Роксоланія”. Цей „Сарматський міф” досить успішно протистояв іншому сусідському міфові про „Священну Римську імперію” твореного на основі тогочасного німецького народу. Тому було би справедливіше іншому міфу, московському, що „Москва – це третій Рим” претендувати на порядковий номер „четвертий”, а не „третій”.
Ось звідки така своєрідна назва твору О.Гваньїні „Хроніка Європейської Сарматії”.
Згадка перша у книзі О.Гваньїні.
Подібні твори в часи Гваньїні писалися із запозиченням великих фрагментів інших авторів без зазначення їх авторів і хронологічної приналежності, як пишуть дослідники (С.10) „компіляторство, являло собою типову рису історіографії середньовічної доби”.
На сторінці 108 розповідається про татарський погром Польщі 1241 року, коли більша частина татар вчинила велику шкоду у Великій Польщі і Куявії, а менша:
„Менша частина (татар), порубала Вітовських монахинь біля Пйотркува, і тільки троє з них втекли до лісу. Потім ці черниці перебралися на безпечне місце до Буська, а Буське абатство приєднали до Вітова”. Пйотркув-Трибунальський місто біля Лодзі. Вітов згадується лише раз у „Хроніці”. Тут можливі три варіанти: Перший – що це легенда створена для того, щоби ще в давні часи Київської Русі сталася ось така невелика „полонізація” нашого міста. Правда наше місто було географічно ближче до татар і навряд чи тут було безпечніше. Другий варіант. В минулому (історії) все можливо і троє монахинь справді могли знайти тут у Буську в ті часи свій притулок. Третій варіант з подібною назвою якесь містечко існувало і у центрі Польщі.
Загалом легенда досить цікава і потребує вивчення, і буде вона цікавою для наших гостей міста, особливо із Заходу. Адже Батий узяв Краків 22 березня 1241 року, а це аж ніяк не вигадка.
Згадка друга
Сторінка 146: „Наступного року, тобто 1448, приїхали посли з Литви на сейм до Любліна. На ньому вони жадали від польських панів та ради, щоб були змінені умови з’єднання Литви, Жмуді та Русі з Польщею, щоб Литві повернули Поділля, замок Олесько з повітом Ветле, Лопатин і Городло”.
Згадка третя
Сторінка 332, рік 1431: „Невдовзі після того король Ягайло поїхав з Холма до Сандомира на сейм, на якому, коли мова зайшла про Свидригайла, то ще більше наших роз’ятрило, що він захопив деякі замки на Поділлі й здобув Смотрич, хоча там наші з ганьбою його звідти прогнали. Однак він потім розбійничав скрізь біля Теребовлі та Львова, постійно нападав на Збараж, Кременець та Олесько”.
Згадка четверта
Сторінка 363: „Року 1511. Перекопський хан хоч і присягав королю, але був зрадником, знову навесні, вдерся з 24 тисячами татар до руських країв, поставив свій кіш між Буськом та Олеськом, а звідси свої загони послав в усі кінці”.
Згадка п’ята
Сторінка 368, рік 1516. Перекопський хан із 40 тисячами війська пішов Чорним шляхом на Русь. „Татари ж увійшовши в цю землю, стали біля Буська і розпустили за своїм звичаєм загони, вздовж і впоперек (пустошити землю), випалили села, двори й містечка, забрали людей, худобу, врожай, зганяли їх до свого коша. Потім вони пішли від ріки Дністер до угорських гір.”… Далі розповідається, що кілька сотень татар були розбиті біля Теребовлі і Підгаєць. „Татари спробували тоді взяти Буськ, але нічого не змогли йому вчинити, однак спалили передмістя і зі здобиччю пішли геть”.
Згадка шоста
Сторінка 373: „Року 1524 одразу навесні 12 тисяч турків, між якими було чотири тисячі білгородських татар та інших, напали на Поділля. Вони спалили багато сіл і містечок. …
Король розіслав віці шляхті, але вони не могли так швидко бути напоготові, тому проти ворога виступили тільки наймані вояки та панове зі своїми дворами. За ними виступили гетьман Микола Філей, граф з Тенчина, Тарнова, Вишніча, також старости зі Львова, Кам’янця, Буська та інших замків”.
Згадка сьома
Сторінка 404: „Давид, син Геогргіїв, панував після батька у Володимирі. Але інші князі видерли у нього Володимирське і Волинське князівство, а дали йому замки Острог, Дубно, Дорогобуж, Чорторийськ, Божешко і сто гривень срібла з Києва, а сто з Переяслава вирішили давати йому щорічно. Це був войовничий пан, як про нього пише Кромер у книзі 5. З цього часу йдуть князі Острозькі аж до нинішнього віку. Про це достатньо свідчить ця лінія”.
Тут явно йдеться про першого буського князя Давида Ігоревича. Сучасні дослідники не впевненні у походженні князів Острозьких від князів Київської Русі. У всякому випадку це досить цікавий факт, який потребує дослідження. За іншими даними християнське ім’я батька Давида Ігоревича було Костянтин (Юрій?)??
Згадка восьма
Сторінка 411. Тут йдеться про опис кордонів Руської землі та провінцій. „Чорна Русь розташована у Московській землі коло Білого озера і там простягається до Азії. Червона Русь лежить при горах, котрі звуть Бескидами. Нею володіє польський король і вона належить до корони Польської, а саме: Коломия, Жидачів, Снятин, Рогатин, Буськ і т.д. Нижче гір лежать такі повіти, як Галицький, Перемиський, Сяноцький, а посередині лежить славне місто Львів і його два замки: Верхній і Нижній”.
Згадка дев’ята
Сторінка 412-413. Тут йдеться опис Львівської і Галицької землі. Ось цікаве, щодо герба міста Львова: „Це місто має на вічні часи герб: чорний лев на золотому полі у короні”. Є ще опис Галича. „Галич – це дерев’яне місто, яке простяглося дуже широко. … Замок, як і місто є дерев’яним, він стоїть на горі, збудований давно, має всілякі засоби до оборони”.
На сторінці 413 подано опис міст, який ми подаємо повністю із заголовком: „Ось найголовніші повітові міста, котрі розташовані у Львівській та Галицькій землях:
Жидачів – на Покутті, дерев’яне й широке місто. Воно лежить над рікою Стрий, а замок на горі, він оточений валом.
Городок. Місто й замок лежать у рівнині між болотами, оточені парканами. Городок розташований за чотири милі від Львова.
Буськ. Місто дерев’яне, оточене парканами, воно лежить між ставами і болотами на відстані шести миль від Львова. З цих боліт витікає ріка Буг, якою возять різні товари з Волині на Віслу.
Стрий. Дерев’яне місто, яке лежить над однойменною рікою.
Вишня. Місто лежить на рівнині між болотами над рікою й названо від імені ріки.
Снятин. Дерев’яне місто, оточене парканами. Воно лежить при валаському кордоні, через який тече ріка Прут. Від Львова 12 миль.
Рогатин. Дерев’яне місто, оточене парканами. Воно лежить на рівнині, через яку тече річка Рогатинка. Замок стоїть на високій горі між болотами і озерами. Від Львова 10 миль.
Коломия. Дерев’яне місто, що лежить під горою над рікою Прут. Там добувають сіль.
Долина. Дерев’яне місто, яке лежить між горами.
Любачів. Дерев’яне місто у долині. Замок стоїть на болотах між водами.”
На наступній сторінці 414, йде опис Белзької землі, де крім Белза описані такі міста, як Сокаль, Грубешів, Городло, Грабовець, Тишовці. Отож в ці часи Буськ адміністративно вже не входив до Белзької землі.
Згадка десята
Сторінка 418. Тут опис „Волинської країни”. „Волинська земля лежить серед інших руських князівств, а її людність не поступається своєю мужністю. Це велика країна, родюча і багата на різне збіжжя та різноманітні овочі. Волинь багата на ліси з дичиною та рибними озерами. …Ця країна поділяється на три провінції, або повіти: Луцький, Володимирський і Кременецький. …А оці провінційні міста мають замки, до них належать містечка:
Хабне. Замок і місто лежать над рікою Уссою.
Овруч. Місто і великий замок на горі.
Олесько. Місто і замок над рікою Губертою.
Житомир. Місто і дерев’яний замок на горі.
Корець. Дерев’яні замок і місто. Колись воно зі своїми повітами вважалося князівством.
Кам’янець. Високий замок на пагорбі.
Збараж. Колись місто із замком було зі своїми волостями вільним. Тепер воно є князівством. Чимало шляхти й панів з цієї країни уживають князівських титулів, що походять від назв їхніх міст”.
Тепер зрозуміло чому татари свій кіш старалися помістити між Буськом і Олеськом, адже тут була границя між великими адміністративними одиницями. Львів, Луцьк – ось де приймалися рішення щодо організації війська, збору інформації про чуже військо і його дії і т.п. і на це потрібно було чимало часу, а татарам це було на руку.
Згадка одинадцята
Сторінка 428. Тут йде повтор про події 1516 року, це остання згадка про Буськ у „Хроніці …” О.Гваньїні: „…Коли ж сам король вирушив на Москву, на Поділля і Руські краї несподівано вдарили татари і стали коло Буська…
…Потім, коли татари  відступали з полоном, розбили кілька їхніх загонів за Буськом”.

Серпень 2008 р.



Світлина 1.
Частина Великої греблі. Місто Буськ, передмістя Воляни.



Світлина 2.
Сучасна ратуша міста Буська Львівська область.



Світлини 3, 4.
У вересні 2007 року поряд з пл. Ринок у Буську копали колодязь. Із п’яти метрів культурного шару, чотири останні метри були наповненні ось таким великим і маленьким камінням.
Кругом міста в радіусі 20 км ніякого каміння немає?!







Зміст




Давній Буськ, як важливий річковий порт    3
Чому росіяни „окають” і „акають”
(до проблеми походження слов’ян)    14
Язичеський пантеон Володимира Великого:
правда чи вигадка?    20
Ней, ті шляк трафи, або звідки любов    22
Буськ та Буська земля у творі Олександра Гваньїні
„Хроніка Європейської Сарматії”    27










Тарас Дишкант


ДАВНІЙ БУСЬК, ЯК ВАЖЛИВИЙ РІЧКОВИЙ ПОРТ

– збірка історико-краєзнавчих статей –






    Текст та корегування    Тарас Дишкант   
    Комп’ютерний набір
    та макетування    Олег Стечкевич

(тел.272-92-64, 8-067-672-76-68)


Підписано до друку 29.09.08. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний.
Умовн. друк. арк. 2,09. Гарнітура “Аріал”. 
Наклад 50 прим. Зам. 1334.

Видавництво “Сполом”
70008 Україна, м. Львів, вул. Краківська, 9

Друк ПП Бодлак
79070, м. Львів, вул. Хоткевича, 42/18

1 коментар:


  1. "I didn't think there were any real Marriage Spells that work but this one must be real because we got married!"Get in touch with Dr. Obodo via

    Whatsapp : +2348155425481

    E-mail : templeofanswer@hotmail.co.uk

    Glenda

    ВідповістиВидалити